Бекіров Сейтумер Мамбетович народився 21 вересня 1937 року у селі Бурундик Старокримського району. У 1934 році після смерті батька їхня сім’я переїхала до села Бахчі-Елі Білогірського району. Туди ж після закінчення технікуму були розподілені його брати. У 1943 році згорів будинок і наша сім’я переїхала до села Русходжа, звідки і була депортована у такому складі: мати, брат Абдувели, я, дружина брата Усеїдна Зевіде та їхня донька Саніє.
Рано вранці 18 травня 1944 року до нас у двері сильно постукали. Це були лейтенант і два солдати. Лейтенант сказав, що наша сім’я виселяється із Криму за співробітництво з німцями. 20 хвилин дали нам, щоб ми зібралися. На одну людину дозволяли взяти 18 кг вантажу. Посуд, золото та інші речі не дозволялися брати із собою. Із-за нестачі машин, нас забрали на другий день. Тому, майже все наше село потрапило до Узбекистану, а ми – на Урал. Усі вагони були переповнені, у них не було чим дихати. Вікна були забиті ззовні дошками. Всі страждали від нестачі води, їли сиру картоплю. Як тільки ешелони зупинялися, дорослі шукали воду, розпалювали вогнище, діти збирали хмиз. На великих станціях двері вагонів не відкривалися. На п’ятий день у нашому вагоні померла жінка. За увесь час поїздки я не бачив нікого із медичного обслуговування. Коли поїзд прибув до Казахстану, на станцію Арис, наш вагон від’єднали та приєднали до ешелону, який ішов на північ. Двері вагонів не відкривали по 3-4 дні. Усі були голодні, не було води. Число померлих збільшувалося із кожним днем. На станціях приходили «роботодавці», але побачивши голодних та виснажених людей, відмовлялися брати їх на шахти. На одній із станцій нас вивантажили та посадили на два пароплави. Нас із другого пароплава в Усть-Косе перевантажили на декілька барж і повезли до Салима Косинського району Комі-Пермського округу. По дорозі баржа зламалася і ми через ліса і болота йшли 12 км до Салима.
Там нас розселили у будівлі школи. Дали всім по 200 гр. хліба та трохи грибного супу. Потім місцева комендатура розподілила людей по селах. Жили у бараках, листи писати заборонялося, за втечу давали 25 років. Ми працювали на сплаві лісу – скочували дерева у річку. У їдальні на день робітником видавали по 500 гр., утриманцям по 200 гр. хліба.
У 1944-1948 рр. із нашої сім’ї померло четверо.
А коли було дозволено залишати місця поселення, ми приїхали до селища Новотроїцьке, до знайомих, щоб перебути деякий час, облаштуватися, а вийшло, що на все життя.
Для нашої сім’ї Херсонщина - це друга батьківщина, новий берег життя, нова сторінка життєпису. Ми вдячні усім знайомим, що допомогли створити на новому місці - родинний затишок, побудувати будинок і відчути: що таке вільне життя.
Але у серці назавжди залишаться 18 травня 1944 рік і довгі роки «спецпоселення».
Рано вранці 18 травня 1944 року до нас у двері сильно постукали. Це були лейтенант і два солдати. Лейтенант сказав, що наша сім’я виселяється із Криму за співробітництво з німцями. 20 хвилин дали нам, щоб ми зібралися. На одну людину дозволяли взяти 18 кг вантажу. Посуд, золото та інші речі не дозволялися брати із собою. Із-за нестачі машин, нас забрали на другий день. Тому, майже все наше село потрапило до Узбекистану, а ми – на Урал. Усі вагони були переповнені, у них не було чим дихати. Вікна були забиті ззовні дошками. Всі страждали від нестачі води, їли сиру картоплю. Як тільки ешелони зупинялися, дорослі шукали воду, розпалювали вогнище, діти збирали хмиз. На великих станціях двері вагонів не відкривалися. На п’ятий день у нашому вагоні померла жінка. За увесь час поїздки я не бачив нікого із медичного обслуговування. Коли поїзд прибув до Казахстану, на станцію Арис, наш вагон від’єднали та приєднали до ешелону, який ішов на північ. Двері вагонів не відкривали по 3-4 дні. Усі були голодні, не було води. Число померлих збільшувалося із кожним днем. На станціях приходили «роботодавці», але побачивши голодних та виснажених людей, відмовлялися брати їх на шахти. На одній із станцій нас вивантажили та посадили на два пароплави. Нас із другого пароплава в Усть-Косе перевантажили на декілька барж і повезли до Салима Косинського району Комі-Пермського округу. По дорозі баржа зламалася і ми через ліса і болота йшли 12 км до Салима.
Там нас розселили у будівлі школи. Дали всім по 200 гр. хліба та трохи грибного супу. Потім місцева комендатура розподілила людей по селах. Жили у бараках, листи писати заборонялося, за втечу давали 25 років. Ми працювали на сплаві лісу – скочували дерева у річку. У їдальні на день робітником видавали по 500 гр., утриманцям по 200 гр. хліба.
У 1944-1948 рр. із нашої сім’ї померло четверо.
А коли було дозволено залишати місця поселення, ми приїхали до селища Новотроїцьке, до знайомих, щоб перебути деякий час, облаштуватися, а вийшло, що на все життя.
Для нашої сім’ї Херсонщина - це друга батьківщина, новий берег життя, нова сторінка життєпису. Ми вдячні усім знайомим, що допомогли створити на новому місці - родинний затишок, побудувати будинок і відчути: що таке вільне життя.
Але у серці назавжди залишаться 18 травня 1944 рік і довгі роки «спецпоселення».
Немає коментарів:
Дописати коментар