Якубова Лютфіа, народилася 14 травня 1938 року у м. Бахчисараї. У сім’ї було семеро дітей, мати. Батька у січні 1944 року розстріляли німці.
18 травня 1944 року о п’ятій годині ранку почали стукати у двері. Ми відкрили і побачили двох солдатів з автоматами. Вони сказали що дають нам 5 хвилин, для того, щоб ми зібралися. Поспішаючи, взяли тільки 10кг продуктів. Про переселення ніхто нічого не говорив.
У Бахчисараї нас загнали у вагони по 100 чоловік у кожний. У вагонах не було ні води, ні туалетів. Годували якоюсь бурдою один раз на добу. Медичної допомоги не надавали. Померлих залишали на станціях, і навіть не давали їх похоронити. Їхали ми 18 діб. Привезли нас до м. Маргилана Ферганської області Узбекистану. Спочатку жили у наметах, а потім у гуртожитку. Навіть на консультацію з приводу хвороби потрібно було брати дозвіл комендатури. Місцеві жителі сприймали нас недобре. Влада відносилася до нас дуже строго. У 1957 році я закінчила 7 класів російської школи і хотіла вступити до медичного училища, але комендатура не пустила. У 1959 році виділили місце для будівлі будинку. З 9-років працювала на полі, а потім на виробництві.
Але до Криму так і не потрапила через всілякі заборони, оселилася у селищі Новотроїцьке. Із того моменту почалося нове життя. Але не можливо забути тієї страшної міграції.
18 травня 1944 року о п’ятій годині ранку почали стукати у двері. Ми відкрили і побачили двох солдатів з автоматами. Вони сказали що дають нам 5 хвилин, для того, щоб ми зібралися. Поспішаючи, взяли тільки 10кг продуктів. Про переселення ніхто нічого не говорив.
У Бахчисараї нас загнали у вагони по 100 чоловік у кожний. У вагонах не було ні води, ні туалетів. Годували якоюсь бурдою один раз на добу. Медичної допомоги не надавали. Померлих залишали на станціях, і навіть не давали їх похоронити. Їхали ми 18 діб. Привезли нас до м. Маргилана Ферганської області Узбекистану. Спочатку жили у наметах, а потім у гуртожитку. Навіть на консультацію з приводу хвороби потрібно було брати дозвіл комендатури. Місцеві жителі сприймали нас недобре. Влада відносилася до нас дуже строго. У 1957 році я закінчила 7 класів російської школи і хотіла вступити до медичного училища, але комендатура не пустила. У 1959 році виділили місце для будівлі будинку. З 9-років працювала на полі, а потім на виробництві.
Але до Криму так і не потрапила через всілякі заборони, оселилася у селищі Новотроїцьке. Із того моменту почалося нове життя. Але не можливо забути тієї страшної міграції.
Немає коментарів:
Дописати коментар