Аблякімов Сейляр, народився у 1939 році у м. Євпаторія. Сім’я наша була великою і складалася із 7 чоловік. Батько мій брав участь в обороні Севастополя і разом із госпіталем евакуювався до Саратова. Після звільнення Криму від німецьких окупантів ми часто отримували від нього листи. Він знав про депортацію і намагався якнайшвидше передати нам свою адресу. Мама увесь час хворіла. І в цей час поїхала у місто Саки підлікуватися. А ми, діти, залишилися вдома самі. І рано – вранці до нас зайшли троє військових зачитали постанову уряду про наше переселення. Старша сестра Айше зібрала наші речі і ми вийшли з будинку. Нас повантажили у брудні вагони. Наш охоронник жалів нас, допомагав чим міг. Десь добув трохи борошна і сестра пекла на огні на жерсті щось на зразок хліба. На одній із станцій я почув, як військовий офіцер щось запитував у жінки – татарки. Коли я підійшов, то почув, що він викрикнув наше прізвище. Це був капітан, який лікувався у батька в госпіталі і їхав на фронт. Він передав листа від батька. У Саратові ми хотіли знайти батька, але злякалися за менших братів і повернулися назад.
У дорозі ми пробули 15 діб. Приїхали до с. Балут Узбекистану, нас поселили у саманні будинки. Айше працювала на бавовнику, а я у бригаді по ремонту дахів. Незабаром налагодилося листування з батьком і матір’ю. В Узбекистані ми прожили півроку, а потім батько забрав нас до
м. Актюбінське (Казахстан), де він служив. Але це йому вдалося з великими труднощами. Батько багато працював і незабаром помирає. Так ми залишилися з хворою матір’ю у чужому краї, далеко від родичів. Закінчив я школу не погано, працював диспетчером в облкниготорзі. За допомогою знайомств отримав дозвіл на вступ до інституту. Навчався у технологічному інституті, а потім працював у харчовій промисловості.
Коли дозволили повертатися на батьківщину, влада чинила всілякі опори. Я оселився із сім’єю у селищі Новотроїцьке. Так почалося нове життя. Знайшов тут знайомих, живуть тут і наші рідні. Тепер Новотроїцьке моя нова маленька батьківщина.
У дорозі ми пробули 15 діб. Приїхали до с. Балут Узбекистану, нас поселили у саманні будинки. Айше працювала на бавовнику, а я у бригаді по ремонту дахів. Незабаром налагодилося листування з батьком і матір’ю. В Узбекистані ми прожили півроку, а потім батько забрав нас до
м. Актюбінське (Казахстан), де він служив. Але це йому вдалося з великими труднощами. Батько багато працював і незабаром помирає. Так ми залишилися з хворою матір’ю у чужому краї, далеко від родичів. Закінчив я школу не погано, працював диспетчером в облкниготорзі. За допомогою знайомств отримав дозвіл на вступ до інституту. Навчався у технологічному інституті, а потім працював у харчовій промисловості.
Коли дозволили повертатися на батьківщину, влада чинила всілякі опори. Я оселився із сім’єю у селищі Новотроїцьке. Так почалося нове життя. Знайшов тут знайомих, живуть тут і наші рідні. Тепер Новотроїцьке моя нова маленька батьківщина.
Немає коментарів:
Дописати коментар